Вчора на вечорі було дуже приємно послухати Вкурсівців і не тільки. Чесно кажучи, думала буде гірше, не зручніше, і на велике щастя, я помилялась. Про творчість зараз говорити не буду, буду говорити про її подачу — мені дуже сподобалась різнобарвність і унікальність мови кожного присутнього.
Я от дотримують принципу живої мови — в житті говорю не дистильованою, не відфільтрованою українською, а, так би мовити, простою — люблю приправити діалектними словами, якими говорить мій тато чи виразами, які любила бабуся, але які попри те, не відповідають літературній українській мові, часто і суржиком грішу — бо «живішим» він мені здається. У професійному плані це мені постійно заважає, бо мушу говорити і писати лише щирою українською.
Був в мене одногрупник з Чернігівщини, мова якого, коли він лише приїхав до нас була майже ідеальна, та поживши в гуртожитку з гуцулами, молдованами і румунами, він так захопився Буковиною, усіма цікавими словечками і діалектами, що тепер його мова дуже далека від літературної, але така яскрава і щира!
Щойно в коментарях блогу Марти Мельник прочитала її думку: «Коли я пишу, а пишу так, як говорю, звичайно і з недоліками. я не намагаюся відчеканити свою мову до бездоганності, щоб не втрачати своєї індивідуальності.)» m-melnyk.vkursi.com/574.html#comments
І тепер замислююсь — що ж краще — ідеальна українська чи рідна, вже видозмінена не знати чи в кращий бік, українська, така, якою говорили твої батьки і діти?
«Засмічення» є річчю вкрай умовною. Поняття «літературної норми» саме по собі конвенційне, а тому штучне: довільно обраний філологами (і довільно змінюваний щокілька десятиліть) стандарт, який активно нав'язується більшості в якості «правильного».
У всьому повинна бути міра. Я страшенно не люблю коли зловживають русизмами та американізмами, хоча часом вони необхідні для яскравішої передачі думки.
Згадалося як у дитинстві ми з сусідкою, що недавно з батьками переїхала з Вінничини, ділилися одна з одною своїми ще першими кулінарними рецептами. Ось моя розповідь добігає кінця і я говорю: «Потім все це викладаєш на жаровню і…». Моя співрозмовниця перебиває мене з очима повними подиву: «Так а навіщо це робити щоб потім на жаровню?». Виявилося, що в їхньому діалекті жаровнею називається совок.
Тому, дорогі мої українці, якщо думаєте, що свою індивідуальність треба виражати саме змінами у мові, то хоч моделюйте свої слова таким чином, що будуть зрозумілими співрозмовнику з іншого регіону. Не хотілося б повторювати досвід Німеччини, де корінні жителі Гамбурга і Мюнхена не зрозуміють одне одного без знання літературної німецької мови. Бо діалекти надто різні
Юля якщо вони будуть писати так як ти говориш дуже часто це просто не буде вираження саме того. що мають на увазі. Чи ти хочеш сказати, що якийнебудь твір про село у Вінницькй області буде занадто не зрозумілим, якщо там будуть використовувати, як приклад, у діалогах місцевий колорит мови? Подивись кижки, якщо вже так то для цього є зноски.
У даному мовному феномені немає в принципі нічого негативного: ніхто не висуває претензій, до прикладу, щодо діалектизмів в Еспанії чи Норвегії. В останній вони винесені на офіційно визнаний рівень і мотивовані до вжитку.
Не бачу підстав далі продовжути розмову. Бо кожен вже зробив свій вибір. Авторка цього коментара виступає проти діалектизмів, принаймні, до тих пір поки вони не будуть «винесені на офіційно визнаний рівень і мотивовані до вжитку» як в країнах про які сказав Святослав Вишинський. Проте, свою думку мусила сказати поки ще маю змогу користуватися свободою слова в нашій державі.
Мова — річ абстрактна, мовлення — індивідуальна. Я обома руками ЗА діалектизми, авторські новотвори, одним словом, все те, що робить текст смачнішим і «кольоровим»… От я, наприклад, з Хмельницької обл., у нас як такого вираженого діалекту нема, тому, коли я приїхала на навчання в Чернівці, тутешні словечка сильно різали вуха. Спершу це дратувало, бо багато чого не розуміла (а ви ж знаєте, що власне незнання злить), а потім усвідомила, наскільки мова буковинців, особливо в селах, особливо бабусь і дідусів, явище самодостатнє… І вже зовсім інша справа — словечка (русизми, американізми), що НАВМИСНЕ вилазять в текстах підлітків. Тут вже не свідомість генетична, а банальне намагання бути крутим чи модним за рахунок крадених висловлювань. От тільки біда в тім, що через обмежений словниковий запас у своїх головах, відшукати аналог в українській мові «модні чели» не спроможні. Ще страшніше, що вони соромляться того батьківського діалекту… Хочеться, зворотнього… Бо мене насправді лякає процес уніфікації мови.
Алька Ситар написала: «От тільки біда в тім, що через обмежений словниковий запас у своїх головах, відшукати аналог в українській мові «модні чели» не спроможні.»
Вчорашня вечірня зустріч була напрочуд приємною. Абсолютний рілакс отримуєш коли слухаєш натуральну поезію про те, що хтось «з'їв вранці сонце», прозу про «три смерті при наявності одного тіла» і врешті-решт гумор про «вулицю Главки з її причудами».
Настільки отримуєш позитивного заряду, що годі й казати. Перед Вами — творчими особистостями радо і низько вклоняюся. Творіть, пишіть і будьте завжди «Вкурсі».
Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі. Увійти
або
Зареєструватися.
Увійти за допомогою профілю:
Facebook
або
Вконтакте
14 коментарів
На якому вечорі? :)
Тому, дорогі мої українці, якщо думаєте, що свою індивідуальність треба виражати саме змінами у мові, то хоч моделюйте свої слова таким чином, що будуть зрозумілими співрозмовнику з іншого регіону. Не хотілося б повторювати досвід Німеччини, де корінні жителі Гамбурга і Мюнхена не зрозуміють одне одного без знання літературної німецької мови. Бо діалекти надто різні
Велике спасибі за такі влучні слова!
Настільки отримуєш позитивного заряду, що годі й казати. Перед Вами — творчими особистостями радо і низько вклоняюся. Творіть, пишіть і будьте завжди «Вкурсі».